— Я не прихильниця сидіння на двох стільцях одночасно. Час визначитись, — почала Віра неспішно, закинувши ногу на ногу. — Декретна відпустка першого рівня, яку взяв чоловік, добігає кінця, і він наполегливо просить мене працювати відтепер парт-тайм. Потрібно віддати йому належне — за ці 2 роки, поки вгарювала у Fslave і піарила все, що піддається піару, — я не почула майже жодного докору у свою сторону. Він займався сином, час від часу працював на сайд-проектах. Проте цього мало, і зараз він хотів би повноцінно повернутись до роботи, тим паче, що перший рівень закінчується… — Віра зітхнула і дивилась на край столу. — Думаю, Алекс, Ви вже зрозуміли, чому я Вас сюди запросила.

Так, Алекс все чудово розумів. Мета Віри — щоб він визначив, чого насправді вона більше хоче — проводити більше часу з сім’єю, з маленьким сином, пригальмувавши у своїй кар’єрі, чи продовжувати працювати по–над норму і досягати нових цілей, ризикуючи стосунками з чоловіком. Очевидно, робота манила особливо — їй подобалось перебувати у центрі уваги, завойовувати нові ринки, — словом, почуватись зайнятою. А відчуття зайнятості дуже легко сплутати з сенсом життя. Саме тому Алекс тут, у офісі в центрі післявоєнної Нової Праги, — він має відчути Віру, її справжні бажання, допомогти з вибором. Алекс був емпатом.

— Складний, мабуть, вибір, — після недовгої паузи сказав Алекс. — Знаєте, інколи буває надзвичайно важко відчути людину. І це не залежить від рівня її психологічних захистів чи фінансового становища. Посада також ні до чого. Просто інколи люди не знають чого хочуть. Вони старанно прикидаються інтелектуалами, які мають багато хоббі і захоплюються подорожами. Роблять вигляд, наче їм цікаві нові наукові теорії чи доля політичних біженців. Чи економічні новини на сьогодні. Це все настільки займає їх, що їм починає здаватись, що у них є істинні бажання, оригінальні і притаманні тільки їм. Та Ви — іншого сорту. Я у Вашому кабінеті близько 10 хвилин, і вже точно можу сказати, чого Ви насправді хочете. Всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь, чи не так? А для Вас робочі результати важливіші…

Віра пильно глянула у вічі Алекса і майже з соромом їх відвела. Відповідь отримана, Алекс зробив свою роботу. На нього чекала ще одна зустріч сьогодні.

З офісу він вийшов важким кроком. Стояв полудень, Нова Прага розстелялась хмарочосами та галасом навколо. Після Конфлікту було чимало наслідків, включно з емансипацією, що дійшла апогею і почала межувати з абсурдом. Люди стали пристосовуватись до штучного інтелекту. А з часом винайшли своєрідну протидію: головною перевагою людства у боротьбі за робочі місця з роботами були їхні емоції. Те, що століттями заважало, відтепер — розвивали найрізноманітнішими засобами. Люди хотіли працювати з людьми. Обідати з людьми. Бути клієнтами людей. “Майстер-клас з керування задоволення і щастя у клієнта”, “Курс самоаналізу”, “Програма по емоційному інтелекту у немовлят” — банери підіймались та блимали, блимали та підіймались. Алекс іронічно посміхнувся, помітивши чергову замануху. Він належить до так званих “класиків” — емпатів, які за гроші “відгадували” страхи та бажання інших. Чому стали народжуватись люди з вродженою вкрай сильною емпатією — достеменно ніхто сказати не міг. Мабуть, людська система — мозок та психіка — пристосувалась до співіснування з штучним інтелектом у свій оригінальний спосіб. До “класиків” відносились також шизоїдали — через увесь цей хаос, що відбувався, вони навчились не відчувати нічого. Ні співрозмовника у бесіді, ані радощів чи полегшення у буденному житті. Це не є чимось на кшталт байдужості: байдужість — це також певний тип почуття. Шизоїдали народжувались з мінімальною здатністю мати почуття. Все, що було їм доступно, — це короткочасні лють і гнів, які слугували їм за розряздку, як секс для багатьох людей. Проте ходили чутки, що дуже рідко, при певних обставинах, вони були здатні на певне співпереживання, чи власні емоції позитивного характеру. Шизоїдали відрізнялись асиметрією — поряд з беземоційністю розвинувся сильний та творчий IQ. Алекс цікавився цим. Війна завжди посилює крайнощі у сприйнятті — люди стали або відчувати все, або нічого. Хоча кажуть, що емпати та шизоїдали були завжди.

В умілих руках представників “чорного” ринку деякі шизоїдали, які не відразу розуміли свої особливості, опинились ідеальною зброєю. Бували випадки, коли камікадзе сумнівались на операціях, чи посланники на терактах задумувались про людські жертви, — та шизоїдали ніколи не вагались. І не втягувались емоційно в те, що відбувається. Відчайдушні, раціональні, вони рідко помилялись. І, найголовніше, — не відчували докорів сумління.

Алекс майже прибув до місця наступної зустрічі — Лікарні ім. Варнави. Він не любив запізнюватись, проте відійшовши подалі від центральних воріт, дістав пігулку, і ковтнувши, запив водою. Це був експрес-обід. Продовжуючи думати про “класиків” і ринки праці у фоновому режимі, він увійшов у ліфт і підійнявся на одинадцятий поверх. Його зустріла невисока жінка 40-ка літ з виснаженими очима. Судячи з усього, подумав він, це донька чоловіка у комі, заради якого він і прийшов. Її батько був експериментатором, умерщвляв себе і знову повертався до життя в тривалості 3-4 хвилин, — все заради дослідження чи є життя і яке воно після смерті. І одного разу, після чергової відключки, він не зумів прокинутись. Алекс відчував, що донька не схвалювала те, чим займався батько. Звісно, вона розуміла важливість таких досліджень, проте чому саме її тато? Чому вона вимушена терпіти все це і не мати звичайного дідуся для своїх дітей, який любить читати книжки онукам? І знову питання діяльності та сім’ї. Алекс запрошений задля того, щоб відчути жінку і допомогти визначитись — чи хоче вона відключити свого батька від апарату штучного дихання чи дозволити йому з часом померти самому.

Коли вони увійшли до палати, там виявилось більше люду, ніж Алекс очікував. Родичі, чоловік невтішної жінки, і сам дослідник, безнадійно прикований до свого ліжка, цих лікарняних стін… З огляду на кількість родичів і їхніх емоцій — вони однозначно прийшли сюди прощатись. Трохи відсторонь стояла худорлява дівчина з проникливими сірими очима, погляд яких був наче трохи зверхній, та відкритий. Алекс відчув її абсолютну безпристрасність. А, все зрозуміло. Донька дослідника здогадується, чого вона хоче насправді. Або вона дуже розважлива і прагне зекономити гроші та час, і тому запросила цю дівчину. Дівчина була шизоїдалом. Окрім “чорного” ринку праці, існував “сірий” — шизоїдали слугували людству тоді, коли прості громадяни не могли діяти беземоційно. Вони допомагали звільняти працівників, працювали подвійними агентами, неупередженими критиками чи суддями, яких неможливо було підкупити… І відключали тих, хто перебував у комі.

— Можна тебе на кілька хвилин? — неочікуванно звернувся Алекс до сіроокої.

— Так, добре, — відповіла вона.

Вони вийшли у холл, повний квітів та м’ятного аромату.

Отже, у тебе тут особлива місія — відключити цього бідолашного.

— Так само, як і у тебе. Ти тут, щоб підказати, чи хочуть вони цього чи ні. Ти завжди кажеш своїм клієнтам правду, навіть якщо від цього залежить чиєсь життя? Вони ж не можуть відчути брехню, так як ти.

Це завжди про чиєсь життя. Про вибір між, заради або проти чогось. По-моєму, це однаково важлива правда — буде вона про смерть родича, вибір коледжу, купівлю робота чи виховування дитини. Це все стосується їхнього життя, і я тут, щоб скористатись талантом, який маю. Я — для них те саме, що vox clamantis in deserto. Глас…

Глас вопіющого в пустелі. Так, правда. А я для них немов янгол смерті, що полегшує біль, а інколи і позбавляє гріхів. Справді. Вони не знають чого хочуть, та точно не хочуть бути слабкими. Краще поганими, ніж слабкими. Тому так гарно делегують нам свій вибір. Mors certa, vita incerta. Ти сказав “талант”, а хіба це не є прокляттям? Прокляттям нового світу, технологічного. Де немає місця людині, її бажанням, того, чого хочу я, ти… Хоча я сама не знаю, чого хочу.

Алекс, піддавшись імпульсу, не до кінця розуміючи чиєму, повільно схилився до сіроокої і поцілував її.

— Це те, чого ти хочеш?…

— Мене звуть Марі, до речі.