Donate
Society and Politics

Тези про махновщину і анархізм. По слідам враження від перегляду дискусії про Махна

Quinchenzzo Delmoro16/03/24 23:241.6K🔥

Досить цікава сучасна дискусія українських істориків — Вадима Задунайського, Володимира Романцова та Володимира Чопа — про постать видатного діяча анархістського руху Нестора Махна. Як для людей, які не є прибічниками філософії анархізму, це обговорення вийшло справді адекватним, що не може мене не радувати. Тому рекомендую вам ознайомитися з нею.

Однак оскільки ці історики все-таки не є анархістами, вимушений сформулювати деякий коментар як анархіст.

По-перше, найбільш суперечливий момент, з яким я вже неодноразово стикався, читаючи українські статті по махновщині, це банальне нерозуміння істориками основ анархістської теорії. Так, Володимир Чоп у цьому обговоренні стверджує, що Вільна Територія була «формою української держави, оскільки відповідає критеріям того, що є держава, як це визначає сучасна наука», і приводить ці критерії: суверенітет, уряд.

Варто почати з того, що якщо ми говоримо про рух, в якого є своя теорія і свої визначення, то необхідно хоча б обмовитися як те чи інше явище визначає цей рух і його філософія. В анархізмі поняття «держава» розуміється як «… бюрократично-військова машина, що стоїть над рештою класово розділеного суспільства і відчужена від нього, слугуючи інтересам вищого класу». Тобто держава — це централізований керівний апарат, в якому органи регуляції суспільного життя (культурне життя, виробництво, розподіл благ, комунальні послуги, освіта, медицина, прийняття норм і правил співіснування тощо) відчужені від більшості населення, яке не залучено ніяк або майже ніяк у керування інститутами, які впливають на їхнє життя. Відповідно держава — це ієрархічна форма організації суспільства на основі поділу людей на тих, кто керує, та тих, ким керують («управляющих и управляемых»). Як писав Кропоткін: «Держава — це яскраво виражений тип ієрархічної установи, виробленої століттями для того, щоб підпорядковувати всіх людей і всі їхні можливі угруповання централізованій волі. Держава за необхідності заснована на принципі ієрархії, начальства, інакше вона перестає бути державою». Сам Махно писав подібне до того, що висловлював Кропоткін: «Сучасна держава і як форма організації суспільного життя народу, і як форма організованого насильства довільної влади над цим самим народом — незалежно від того: буржуазна ця держава, чи вона "трудова", "пролетарська" — все одно ґрунтується на так званому централізмі, який витікає з прямого насильства меншості над більшістю».

Таке розуміння держави, насправді, описує таку структуру функціонування держави, яка існує досить давно (століття 16 десь), оскільки анархісти своє розуміння держави будують на основі опису реальних суспільних відносин того суспільства, в рамках якого анархістський рух зародився як політична течія, яка ставить собі на меті подолання будь-якого гноблення людини людиною [1]. Сам Володимир Чоп писав у своїй статті «Українське питання в ідеології махновського руху»: «Для світогляду Н. Махна було характерним розумінням невід’ємності явищ "держави" і "капіталізму". Вважалося, що вони не можуть існувати поодинці. Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою проголошується побудова "держави", значить разом з нею побудується і "капіталізм". Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже свою сутність — експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста чи держави взагалі».

Те, що пише Володимир Чоп в цій статті від 1998-го року, справді відображає позицію анархістів. Рудольф Рокер писав: «Із розвитком приватної власності та пов’язаних із нею класових суперечностей заможним класам знадобилася політична організація, озброєна всіма технічними засобами для захисту їхніх привілеїв і придушення широких мас — держава. Насамперед, держава — це продукт приватної монополії і поділу суспільства на класи. Але одного разу виникнувши, вона всіма засобами брехні і насильства намагається зберегти монополію і класові відмінності і, отже, увічнити економічне і соціальне поневолення широких народних мас. Під час свого розвитку воно виросло в найбільший гігантський механізм експлуатації в історії цивілізованого людства».

Однак у цьому відео Володимир Чоп чітко стверджує, що Вільна Територія була «державою», а махновщина «не була анархістським рухом», оскільки там були різні політичні сили. По-перше, різноманітність політичних сил необов’язково веде до того, що всі вони створюють свої власні інститути. Так, там були ліві есери, але це не означає, що вони заважали реалізовувати ідею «вільних рад» та проводити соціалізацію землі та засобів виробництва. По-друге, тоді виникає закономірне запитання: як там могла бути держава, якщо відбувалася соціалізація землі та ліквідація приватної власності (тобто нетрудового доходу як явища експлуатації найманої праці), коли землю роздали селянами, які сформували свої сільськогосподарські комуни, де всі працювали на основі взаємної допомоги, солідарності та володінні власним продуктом праці? Сам Махно допоміг сформувати 4 такі комуни та час від часу працював там разом з іншими селянами, як про це пише Віктор Савченко. Якщо існує держава, то існує й експлуатація людини людиною, як пише сам Володимир Чоп в 1998-ому. То кого експлуатували махновці? Кого експлуатували селяни, якщо була реалізована соціалізація землі, поміщиків прогнали і створювалися комуни та робітничі кооперативи, де апріорі було робітниче самоврядування без «паразитів», оскільки селяни і робітники володіли своїми продуктами праці та засобами існування? Приватна власність — необхідна для існування держави, і навпаки, оскільки відчужений від решти населення бюрократичний апарат потрібно за рахунок чогось утримувати, як це було в Росії, де державний централізований апарат більшовиків кормився завдяки експлуатації селян і міського пролетаріату, і де партійні функціонери, користуючись ієрархічною владою над робітниками через відсутність справжніх рад як автономних органів робітнично-селянського самоврядування, запроваджували собі різноманітні харчові та інші привілеї, які не мали робітники, про що гарно розписано в Емми Ґольдман у статті «У Росії немає комунізму».

Далі, після того, як Володимир Чоп висловив свою тезу про «махновщину як державу», слово взяв історик Вадим Задунайський. Досить іронічно, що те, що він далі описав, і було спростуванням слів Володимира Чопа. Задунайський описує те, чим махновці відрізняються від «москалів» (більшовиків): що соціалізація землі відбувалася у махновців «знизу» і що вона означає справжню передачу землі народові, а не її одержавлення через створення підконтрольних партії місцевих структур; що сама організація місцевого самоврядування на Вільній Території відбувалася «знизу догори», коли самі місцеві громади, маючи автономію, посилали своїх мандатних делегатів, які виражали думку громади і не сміли ставити себе «вище громади», тобто приймати замість неї рішення, тим самим реалізуючи прийняття рішень без централізованого підпорядкування (див. хвилини 19:20-22:20). Звісно, історик говорить як була організована армія махновців, але це і справедливо відносно цивільних селян і робітників. Відповідно, сам Задунайський гарно спростував слова Володимира Чопа про те, що «махновщина не була анархістським рухом», говорячи про те, що суть була в максимальному місцевому самоврядуванні сільських громад без жорсткого централізованого підпорядкування, як у більшовиків. Крім того, читаючи того ж Савченка (книжка «Махновська трудова федерація»), можна побачити, що справді на теренах Гуляйпільщини не існувало якогось централізованого апарату з монополією на насильство, яке існувало завдяки відчуженню від сільських громад механізмів регулювання свого життя, тобто механізмів законодавчої та виконавчої функцій. Військо-революційний штаб повстанської армії не втручався повноцінно в життя громад; громади самі займалися, наприклад, правовим аспектом свого життя, про що писав Махно: «Прагнення селян до цього було дуже великим. По суті своїй воно полягало в тому, щоб позбутися міліцейського інституту, надісланого з центру судді тощо, і воно в багатьох районах України мало своє практичне вираження. Є багато фактів, які свідчать про те, як селяни Катеринославської, частин Таврійської та Херсонської, Полтавської та Харківської губерній або виганяли зі своїх сіл міліцію, або позбавляли її будь-яких прав на арешти без відома селянських громадських комітетів та сільських сходів, і часто сама міліція виконувала роль рознощиків тих чи інших суспільних постанов та інше. Те ж саме було і з суддями. Селяни судили всілякі проступки на своїх сільських сходах і зборах, суддів же професійних, надісланих центральною владою, позбавляли всяких прав судити кого би то не було, і часто-густо вони підпадали під таку опалу революційного населення, що змушені були самі розбігатися». Ідея «вільних рад» та їхня федеративна координація між собою активно пропагувалася та за можливістю втілювалася махновцями, а не відкладалася колись там на потім, як стверджує Володимир Чоп. Про це свідчить те, що проводилися загальні з’їзди робітничих, селянських делегатів і повстанців, в яких брали участь делегати від сільських громад і які виражали і передавали настрої тих громад, які вони представляли. Тобто відбувалася та сама координація громадських органів місцевого самоврядування знизу догори. Така федеративно-децентралізована організація суспільства є протилежною державній організації суспільства згори донизу — централізації.

На теренах Вільної Території банально не існувало централізованого органу, який намагався би повністю детермінувати економічне, культурне та адміністративно-правове життя громад. Махновці самі чинили активний спротив створенню такого централізованого апарату з боку більшовиків, якому вони протиставляли в теорії і на практиці «вільні ради» як органи автономного робітично-селянського самоврядування в інтересах не владної ієрархічної верхівки, що стоїть над супільством, а в інтересах самих людей, які беруть участь у вирішенні тих питань, які їх безпосередньо торкаються. Знову процитую самого Махна: «По-селянськи "влада рад на місцях" означала перетворення місцевих рад на територіально-автономні одиниці громадського самоврядування трудящих на шляху до нового соціального будівництва. Приймаючи гасло "влада рад на місцях" у цьому розумінні, селяни сприйняли його, розвивали і захищали від замахів з боку правосоціалістичної, конституційно-демократичної та монархічної контрреволюції».

Отже, теза історика Володимра Чопа про те, що «махновщина була державою і не була анархістським рухом» просто безпідставна та ґрунтується на незрозумілому визначенні держави, оскільки «уряд» і «суверенітет» можуть бути досить різними. Суверенітет території — це одне, однак як організоване саме суспільне життя та органи регуляції цим суспільством — це зовсім інше. Не будь-яке самостійне політичне утворення є «державою», інакше держави існували завжди, що відверта неправда. Крім того, насправді держава як ієрархічна форма організації суспільних стосунків позбавляє більшість населення можливості справді впливати на своє життя, тому говорити про якийсь «суверенітет» у державі, окрім як суверенітету панівної меншості, теж не можна. Махновці активно пропагували і з перемінним успіхом практикували ідеї анархізму — для цього і передавалися засоби виробцнитва в руки робітників, соціалізувалася земля, створювалися сільськогосподарські комуни, в школах намагалися організовувати учбовий процес на основі ідей анархістського педагога Франсиско Ферерра, організовувалися селянські сходи і загальні з’їзди делегатів від селян, робітників і повстанців (а не єдиний централізований штаб все авторитарно вирішував, як у більшовиків) тощо. Особливо дивно чути про те, що «махновський рух не був анархістським», якщо згадати про програму махновців — «Проект декларації РПАУ», де описаний радянський лад є відверто анархістським за змістом. Сам Махно писав у листі до анархіста Григорія Максимова, що «… повстанці махновці про державу взагалі ніколи не замислювалися», тому він щиро був би вражений, що Володимир Чоп на якійсь незрозумілій підставі виписав махновський рух з анархістського і назвав «державою». Якщо за своєї переважною тенденцією рух був лібертарним та постулював досягнення анархістського суспільства як своєї головної цілі, то цей рух можна зі всією впевненістю вважати анархістським, а його практику, якщо вона більш чи менш успішна в плані досягнення цієї цілі, анархістською. Махновщина, отже, була анархістським рухом, який відверто ставив собі за ціль досягнення анархістського суспільства та весь час, коли були хоча б якісь сприятливі умови, намагався втілювати якісь анархістські практики (на виробництві, в освіті, в правосудді тощо). Тому цей рух, безсумнівно, був анархістським, що би там не казав пан історик.

Усіх цих пояснень і помилок можна були би уникнути, як би Володимир Чоп краще розумів теорію анархізму. Якщо він знає, то я не розумію навіщо подібне стверджувати… Можливо, щоб не відлякати і зробити махновщину більш привабливою і зрозумілою для пересічних українців — можливо. Я впевнений, що й про програму махновців Чоп знає, але як можна назвати якийсь рух «не анархістським», якщо в нього анархістська програма і тенденція в практиці лібертарна — мені також зовсім не зрозуміло… У будь-якому разі, істина важливіше, і «концепція махновщини як держави і не-анархістського руху» Чопа не витримує критики.

Звісно, авторитарні «перегини» були й у махновців, однак про рух та організацію інститутів потрібно судити не по окремим перегинам, а за загальною тенденцією, а якщо судити за нею, то централізованого апарата відчуження мас від управління своїм життям, яке намагалося би повністю детермінувати суспільне життя великої кількості людей в різноманітних аспектах (культурне життя, виробництво, розподіл благ, освіта, медицина тощо), не було, як це було у більшовиків (і порівнюючи більшовиків і махновщину, цей контраст між самоврядуванням махновщини і ієрархією більшовиків, тобто різницю між народницькою і державницькою формами буття можна ясно помітити, що й зробив історик Вадим Задунайський, коли описував відмінність управління у махновців від більшовиків). Натомість, були ради, сходи, з’їзди, комуни і координація через делегатів (саме координація), що загалом відповідає анархізму. Інша справа, що якогось повноцінного анархо-комунізму там не побудували, оскільки ходили різні гроші, не всі окремі комуни між собою утворили спілки, не було стійких регіональних федерацій, не було подолано товарне виробництво, не відбувався розподіл по потребам тощо; загалом махновщина не дійшла до анархо-комунізму, залившись на етапі ринкового соціалізму лібертарного спрямування. Але коли земля поверталася під контроль махновців, вони кидали свої культурно-просвітницькі сили на те, щоб створювати хоча б якісь комуни та ради. Навіть, щоб проводити якусь реформу освіти, чим займалася дружина Нестора Махна Галина Кузьменко.

Я досить багато приділив уваги цьому моменту, але оскільки він важливий, то це виправдано. Інші моменти менш значні. Так, згаданий вже Вадим Задунайський, обмовляється, що в українців були свої традиції волі і громадського життя, а в росіян — ні. Дуже націоналістична теза, можливо, історик просто занадто захопився своїм шануванням Запорізької Січі й козаків, але все одно: громадські («общинные») традиції були й російському селі — про це можна прочитати тут.

Мені дуже сподобалося в цій дискусії, що історики не говорять абсурдні речі про те, що «Махно — антиукраїнець» і подібну нісенітницю. Махно справді, через вплив на нього його середовища і особливо його дружини Галини, із часом почав українізовуватися, як доречно підмітив Володимир Чоп: він вивчив українську мову, якою говорив у побуті, підтримав резолюцію по введенню вивчення української мови в гуляйпільских школах, підписувався як «Син України», розглядав український народ як окремий політичний суб’єкт тощо. Однак навіть із цим непотрібно перегинати: він не був ворогом росіян і «москалів», а саме конкретно більшовиків і прибічників капіталізму, тобто він був проти представників авторитарних поглядів, і боровся він з ними не через те, що вони «москалі», а саме через бажання побудувати анархо-комунізм, де буде подолано будь-які авторитарні відносини між людьми — буде воля і рівність усіх через широке самоврядування (власне, чого бажають усі анархісти). Махно, як справжній анархіст, не без впливу і внеску інших махновців, поєднував розвиток місцевої національної культури з інтернаціоналізмом, тобто проявом солідарності зі всіма трударями в їхній боротьбі проти капіталізму і держави. Саме тому Махно жорстко ставився до антисемитізму — прояву шовінізму (а шовінізм — антитеза інтернаціоналізму). Махновці товаришували й з іншими росіянами, які підтримували їхню боротьбу проти більшовиків (з тими ж набатівцями). Це все не завадило Махно вивчити мову та підтримувати серед махновського руху українізацію. Тобто, якщо говорити сучасними термінами, Махно був лівим регіоналістом, або, знову ж таки, просто інтернаціоналістом-анархістом, який був за рівний союз і створення рівних можливостей для розвитку всіх культур і особистостей — досить класична для анархістів позиція. У самій згаданій вище програмі махновців «Проект декларації РПАУ» в третьому розділі «Національне питання» зазначалося: «Будь-яка національність має повне право вільно користуватися своєю мовою, своїми звичаями, своїм віруванням і обрядом, організовувати національні навчальні заклади і установи, берегти, підтримувати і розвивати національну культуру». Подібне писав й Кропоткін: «… цілковитий розвиток кожної народності, необхідна, на нашу думку, умова, як для багатства життя людства і розквіту прогресивного розвитку взагалі, так і для торжества анархічного комунізму». Отже, Махно був одночасно й «українцем», й «інтернаціоналістом» й «анархо-комуністом» — це все в ньому поєднувалося і одне одному не суперечило, а доповнювало, оскільки окрім культурного аспекту (розвиток національної культури), стоїть ще питання матеріального добробуту народу і його свободи як політичного суб’єкту, а це питання і повинна була розв’язати побудова анархо-комуністичного суспільства, яке апріорі орієнтоване на, як писав Кропоткін, «задоволення всіх» і самоуправління людей. Махно, відповідно, є одночасно і національним героєм (і не тільки він; ширше — махновщина), і інтернаціональним — загальнолюдським. На жаль, саме цей аспект історики не розкрили та не сформулювали, занадто зосередившись на бажанні показати та довести «українськість» Махна, що не сподобалось би самому Махнові як інтернаціоналісту, який переживав не тільки за долю свого народу, але й за долю трударів інших народів. Але такий перегин зрозумілий, звісно, оскільки обговорення проводиться під час імперіалістичної агресії РФ, яка напала на Україну. Але все таки історики не повинні, оскільки вони історики, займатися проекцією власних травм і переживань на постать, яка діяла в інших умовах і мала інтернаціоналістичні погляди. Але буває, такий час.

У цілому дискусія справді цікава. Радує, що історики загалом говорять без відвертої і стереотипної дискредитації Махна. Адекватно висвітлюють деякі нюанси, як, наприклад, союз махновців із більшовиками (що це були тимчасові союзи, щоб розбити білих; коли білих розбивали, махновці починали бити більшовиків, оскільки вони тепер становили найбільшу загрозу Вільній Території). Розповідають власні якісь цікаві історії про жителів тих країв, де діяв махновський рух, в яких зберіглася навіть в радянські роки певна повага до Махна та махновщини. Проводяться паралелі між запорізькими козаками та махновцями. Стосовно деяких висновків, то історики (Чоп та Задунайський) відмічають, що варто переймати воєнний досвід махновців (Задунайський навіть стверджує, що сучасні українські війська частково вже перейняли та застосовують цей досвід). На жаль, історики більше приділяють увагу воєнному аспекту махновців як чомусь актуальному, не йдучи далі до того, щоб проблематизувати існуючий лад експлуатації і відчуження, проти яких також боролися махновці. Але незважаючи на те, що революційний стрибок і епістемологічний розрив із буржуазно-етатистською ідеологією в істориків не відбувся, обговорення все одно вийшло інформативним і цікавим. Такі дискусії демонструють позитивну тенденцію в висвітленні та розумінні сутності махновщини, яке набагато більш глибше і адекватніше, ніж ліберальне, радянське та ортодоксально-більшовицьке.

Історикам я же хочу порекомендувати трішки глибше ознайомитися із теорією та практикою анархізму, бодай прочитати такі праці на тему держави, як «Держава та її роль в історії» Кропоткіна або «The Abolition of the State» Уейна Прайса, оскільки тим, що вони суспільство, яке прагне жити за абсолютно іншої організацією, називають тим терміном, який не описує специфіку цього суспільства й ассоцієються з іншим типом організації інститутів, проти якого вони борються, заплутують лише слухачів і розмивають чіткість термінології. Щоб уникнути цього, колись анархісти в Першому Інтернаціоналі вирішили повністю відмовитися від терміну «держава», тому що дивно називати старим терміном, який описує існуючий несправедливий лад, новий лад, який суттєво відразняється від існуючого і проти якого ви боритеся. Історикам варто взяти до увагий цей приклад і бути більш обізнаними і чутливими до відмінностей між різними политічними філософіями і формами буття людей.

Також рекомендую прочитати чудове філософське есе Марії Рахманінової «Махновщина як епістемологічно значущий феномен».


Примітки:

1. «Визнаючи за всіма своїми членами однакове фактичне право на всі скарби, нагромаджені минулим, це [анархічне] суспільство не знає поділу на експлуатованих і експлуататорів, керованих і керівників, підпорядкованих і панівних, а прагне встановити у своєму середовищі відому гармонійну відповідність не за допомогою підпорядкування всіх своїх членів якій-небудь владі, яку вважали би представницею всього суспільства, не спробами встановити одноманітність, а шляхом заклику людей до вільного розвитку, до вільного почину, до вільної діяльності. Таке суспільство неодмінно прагне до найповнішого розвитку особистості, разом із найбільшим розвитком добровільних спілок — у всіх їхніх формах, у всіляких ступенях, зі всілякими цілями — спілок, які постійно видозмінюються, які мають у самій собі елементи своєї тривалості та приймають у кожний даний момент ті форми, які найкраще відповідають різноманітним прагненням усіх. Це суспільство відкидає будь-яку наперед встановлену форму, закам’янілу під виглядом закону; воно шукає гармонії в постійно мінливій рівновазі між безліччю різноманітних сил і впливів, з яких кожна слідує своїм шляхом, і які всі разом, саме завдяки цій можливості можуть вільно проявлятися та взаємно врівноважуватися, і слугують кращою запорукою прогресу, даючи людям змогу проявляти всю свою енергію в цьому напрямі» (Петр Кропоткин, «Анархия, ее философия, ее идеалы». URL: https://avtonom.org/pages/petr-kropotkin-anarkhiya-ee-filosofiya-ee-idealy).

Muhammad Azzahaby
milkyway
ζῷοДраківка
+3
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About