Вагон повинні були списати ще році, так у 1985. Натомість, полиці обтягнули новою тканиною, яка вже встигла стати не новою. Особливість цієї тканини не у м’якості, а в тому, що вона, як найкраще всотує всі запахи, що їдуть з пункту «А» в пункт «Б». запахи накопичуються, додаються, множаться і врешті утворюють таку какофонію смороду, що здатні звести з розуму найстійкішого.

Якийсь геній інженерії присобачив у сральниках сенсори. Але вони ніколи не працюють. Для чого вони призначені, я також уявлення не маю, адже вода змивається все тими ж педальками. Тиснеш на них, наче велосипедист — качаєш ноги.

За час експлуатації вагона, змінилося троє генеральних секретарів комуністичної партії Радянського Союзу. Потім розвалився сам Радянський Союз. На троні встиг побувати кримінальний злочинець з двома ходками за спиною і втекти в Ростов. За час його служби встигли придумати інтернет, мобільний зв’язок, а мобільні телефони стали розумнішими за їхніх власників. І от, людство наблизилося до нано ери і повстання сталевих термінаторів. За ці кілька десятиліть, людство розвинулося більше ніж за попередні два тисячоліття. А вагон все бігає від міста до міста і розвозить інтелігенцію, що потрапивши в нього, перетворюється в крупну рогату скотину.

За сорок років, вагон-пенсіонер, перевіз 700 тисяч спітнілих, смердючих тіл. Це, приблизно, два населення Люксембургу. Світ, за цей час, змінився до кратної невпізнаваності. Тільки не вагон. Більше того — він сам змінює всіх хто, за примхою долі, потрапив до нього.

Бляха-муха, чоловіче, у тебе дохера вищих освіт, ти кандидат в доктори якихось там наук. Ти вільно володієш кількома мовами, навіть японською трохи. Якого хера ти розклав на столику печену курку і лупаєш свої круті яйця? О, матері твоїй, у тебе навіть сіль у хрестоматійній сірниковій коробці. Якого хера ти ділиш свою трапезу із селюком, у якого інтелект дорівнює середньому значенню свині схрещеної з різницьким ножем? Ти йому розповідаєш про свої протони і розгін частинок у атомному колайдері. А він тобі чеше про свою жінку-доярку, про тещині похорони і про сина-їбаната, що по закінченню школи обов’язково втече у велике місто і майже стовідсотково, стане поліцаєм. Це якщо складе фізуху і зможе вивчити кілька статей Конституції. От побачиш — він обов’язково стане поліцаєм.

А найсмішніше те, що ні він тебе, ні ти його не здатні зрозуміти. Знаєш чому? Тому, що вас цікавить лише власне лайно. І срати ви хотіли на чуже. Тому, що ви однакові. Ти — бидло з інститутами, а він — бидло зі свиньми і кролями.

Це все вагон. Він всіх рівняє. Вагон показує все, яким воно є насправді. Великий, смердючий, залізний, синій з жовтою полосою, скрипучий зрівнювач.

Я теж рагулина, якщо дозволяю своїй сраці їхати у цьому пережитку тоталітаризму. Хоча й за електронним квитком. Ось так — квитки новообрядні, свідомість — старорежимна.

Придушую свою гордість і замовляю в провідниці залізничний чай за 6 гривень. Гранчак, підстаканник, цукор, пакетик — все, як «дєди ваєвалє». Смак у чаю такий, наче вирощують та розфасовують його прямо в депо, між тепловозом і мазутою. Не витримую лихої долі і йду палити в тамбур. Тамбур, як тамбур: в одних дверях повністю відсутнє скло. Покінчити життя самогубством, вистрибнувши з вікна, заважають дві селумінові планки, що тягнуться горизонтально через усе вікно і кредит на смартфон; підлога хизується кількома плювками та недопалками; не нав’язливо смердить сциклинням.

Над дверима в наступний вагон висить табличка на іноземній, а віднедавна ще й ворожій мові: «НЕ КУРИТЬ». Колись, у далекому дитинстві, я дуже боявся переходити через ці страшні двері. Особливо коли потяг рухався. Можливо, колись, років 25 тому, мені вже доводилось бувати саме у цьому вагоні і переходити в наступний саме через ці двері. Пам’ятаю тваринний жах, коли сталева потвора, побічний продукт радянського танкобудування, гримів колесами по кривизні рельсів, а я повинен переходити у інший кінець ешелону за батьком. Від остаточного збожеволення і обсцикання штанців, рятувала тільки міцно стиснута батьківська рука.

Напис «НЕ КУРИТЬ», над дверима, був наче зловісним попередженням про неминучу страшну смерть, з там-того боку дверей.

Зараз мені зовсім байдуже, що там. Бо там «зчіпка» і нічого більше. Мені начхати на «НЕ КУРИТЬ» бо принципово не розумію ворожих написів.

Припалюю свій «Ротманз». Випускаю синій дим у відсутнє вікно. Двері різко відчиняються, в тамбур влітає провідниця. Клята бабера наче відчуває, що тут відбувається протизаконня. На фейсі у неї страшна гримаса злості, але оченята-гудзики іскряться хитрою посмішкою. Запахло наживою. Який хороший закон проти паління у громадських місцях. «Ось і ти, любчику, попався. Зараз я з тебе три шкури здеру. Такі, як ти мені дуууже нравляться ше з тищу дивіццот вісімсять шостого».

— Ви, шо, — каже вона, — не відітє, шо курить не можна?!

— Не бачу. — відповідаю, зробивши глибоку затяжку. — Я іноземних мов не розумію.

Чувіха підзависла. Крізь щілини черепної коробки, пробився тріск її дерев’яної рахівниці: клац-клац.

— Так, яка ж то іноземна? — видала результат «розумової діяльності» — То ж по-нашому, по-рускі напісано.

Боюся вас розчаровувати, жіночко, але ви не знаєте ні української, ні російської. У вас суцільне «здаєм бєльйо» в голові. Суцільні (хапальні) рефлекси та (основні) інстинкти.

— А, от, якби ти, — продовжує вона, — купив би в мене сігарєти, — ні, серйозно, вона так і сказала: «сігарєти», — все нормально було б. — побачивши, що опонент не реагує, додала. — Ну, то шо, шановний, будем штраф платить, чи купимо пачку?

З цим я сперечатися не став. Мій внутрішній жлоб навідріз відмовився платити 370 гривень за одну скурену сигарету. Купив пачку за ціною двох. Але маленький, нещасний і постійно хворий внутрішній добропорядний громадянин, вимагав справедливості, хотів штрафу. Я послав його на хер, втопивши у пиві.

Решту ночі нутро вагона хропло, сопло, перділо, матюкалося, бухало, ригало, світило дірявими шкарпетками, грало в дурня на шалабани, падало п'яним з верхніх полиць і губило зубні протези, котило непідйомні валізи, грюкало, стукало, виходило, заходило, виводило, зайобувало, блядь!

О 5.12 ранку за Києвом, сволочний вагон-монстро виригнув мої рештки на перон, потрібного мені вокзалу. За дванадцять з гаком годин, цей крокодил перетравив мене повністю. Мабуть це їхнє первинне завдання — ковтати людей, а випльовувати переконаних соціопатів та мізантропів.

Місто зустрічає не виспаного, а тому дуже злого, мізантропа темрявою та липучим холодом, що пронизує наскрізь. Вокзальні таксисти з хвойдами, вічно вагітні циганки, автомати з отруєною кавою, мєнти, носії, злодії — буквально все бісить. Теж мені — культурна столиця. Не смішіть мої шкарпетки. Звичайне собі місто, що застрягло в радянській утопії і ніяк не вибереться з цього болота. Чи не може, чи не хоче — питання сорок восьме.

— Таксі! — випірнає з темряви мужик у шкірянці, бавлячись ключами. — Мужчина, таксі берем.

Я проходжу повз, щоб уникнути насильства. Живи поки, дядя.

До прибуття першого трамвая ще хвилин сорок. За цей час, я спокійно дійду додому пішки. Так і роблю. Холод собачий, ще й сніг пішов. Не сніг, а якесь противне желе, що одразу ж примерзає до асфальтів, бруківок та бетонів. Та є один плюс — порожні вулиці. Від людей, від автомобілів, громадського транспорту. Лише патрульні «Пріуси» час від часу помигують заспокійливим синім. Тиша. Шкода, що така краса продовжиться ще, максимум, на півгодини. Мені й не потрібно більше.

На зупинці біля костелу стоїть якесь мудило і силкується припалити сигарету, не зовсім добропорядною запальничкою. На ньому кепка «злодійка», дута спортивна куртка, спортивні штани з «лампасами» і (о, Боже мій!) черевики з гострим носаком. Я гадав — такі типажі у ДВІ ТИСЯЧІ ШІСТНАДЦЯТОМУ році зустрічаються лише в кінохроніці і таких «шедеврах», як «Бригада» чи «Бандитский Петербург».

Мудилові нарешті вдається припалити, в той же час помічає мене. Він перезирнувся врізнобіч і, дочекавшись коли я його промину, рушив за мною. Руки в кишенях куртки, кепка на переніссі, цигарка в зубах, черевики, бойовий сколіоз другої степені — «О, курва! Ще не вистачало, щоб у моєму ж місті мене пограбувала якась зашморгана гопота з дев’яностих».

Що в нього в кишені? У лівій, звичайно, крадена мобіла. А у правій? Скоріше за все — «викидуха». Не стільки для проштрикання, як для залякування лохів. Стандартний набір. Ну, що ж, мудаче, твій хід. Просто так я не дамся.

Міри безпеки: затиснута запальничка «ВІС» у правому кулаці, для посилення удару; перейти на середину тротуару, для маневру; та знизити швидкість руху, для перевірки серйозності намірів ймовірного супротивника. Може він пройде повз. «Але не дай тобі Господи, пройти надто близько. Мій удар буде першим. Так і знай собі». — я помічаю, як кутики мого рота вигнулися у замріяній посмішці. Тепер я точно хочу, аби це була спроба пограбування.

Гопник пришвидшив крок. Молодчинка. Давай — йди до мене, зроби приємність.

Моя радість була не тривалою. За кілька кроків до нокауту з розвороту, мудило здав ліворуч і пішов на обгін. Ще за кілька секунд він вирвався далеко вперед. Ну, як так можна засмучувати людей? Крок за кроком, гопник все далі віддалявся від мене. Жахлива неповага, мудаче.

— Ей, ти! — роздратовано вирвалося з моєї горлянки.

Зупинився. Обернувся:

— Шо?!

Часу гаяти не можна. Зробивши надзусилля, в карколомному стрибку, наскакую і надпотужним «кросом» ламаю йому носа. В повітря злітають помаранчеві іскри, ніс чвакає, кепка падає, чувак обіймається з бруком. «Будеш знати, мудаче, як на людей не нападати, коли вони цього потребують!».

Він корчиться, схопившись обома руками за закривавлений фейс. Сопе. Під-час зустрічі з бруківкою, з його куртки випадає мобіла. Дешева, але функціональна китайська підробка смартфона. Забираю її собі. І нічого, що екран тріснув. Це мій трофей. Моя сатисфакція.

Сині блимавки патрульного «Пріуса» примушують мене звернути в маленьку, не примітну вуличку.

Клята «УкрЗалізниця»! Що ж ти з людьми робиш?!

Одеса. 02.04.2016