Чому під час війни важлива сімейна фотографія
Минулого року багатьох приємно здивувала новина про отримання львівським фотографом Тарасом Бичко нагороди міжнародного щорічного конкурсу для професіоналів та аматорів International Photography Awards, який посів друге місце в номінації «Аналог/кінопортрет».
Однак, ви можете запитати: «Що тут може бути дивного?». Адже це навіть не єдина фотографія, що отримала приз у цьому конкурсі, не говорячи навіть загалом про неодноразове високе визнання українських фотографів у 2022. До прикладу, перше місце в категорії «Редакція/Преса/Війна/Конфлікт» і третє — у «Редакція/Преса/Фоторепортаж/Оповідання» отримали роботи пресофіцера полку «Азов» Дмитра Козацького. Цикл «Світло переможе» зображує картини життя в катакомбах на металургійному заводі «Азовсталь». Унікальні роботи від безпосереднього учасника подій, за якими слідкував та яким переживав увесь світ, мабуть, бачив кожен дорослий українець, а самі світлини засвідчили воєнні реалії та нелюдські умови, в яких знаходилися бійці та цивільні. Але вражаючі сцени на фотографіях не суперечили досить очікуваній реакції на них завдяки міжнародній увазі до війни в Україні.
Робота Бичка, на перший погляд, не торкається воєнної теми. На
Чим могла привернути увагу, на перший погляд, доволі конвенціональна робота? Художник працює в жанрі побутової, документальної та вуличної фотографії, фіксуючи образи урбаністичних пейзажів, одиноких людей, родин та дітей. Тож робота цілком вписується в загальне портфоліо художника і виділяється із загально ряду хіба що тільки монохромними кольорами в той час, коли Бичко в основному працює з яскравими, теплими та пастельними кольорами. Сімейна фотографія є класичним жанром, яким мало кого можна здивувати. А, може, в цьому й вся суть?
З початку війни ми бачимо багато фотографій з весілля: між військовими, волонтерами, біля передової, після звільнення з полону, в лікарні, біля церков, на площах, у містах та селах. Тема родини так чи інакше присутня у фотографіях, що висвітлюють війну: сім’ї, що намагаються евакуюватися, брат з сестрою, що ховаються в бомбосховищі, діти, що сидять біля могили одного з батьків. Якщо під час пандемії ми замкнулися в невеликих просторах, то під час війни ми були змушені навпаки вийти поза будь-які особисті межі, одночасно при цьому ще більше зв’язавши свій побут з чоловіками, дружинами та кровними родичами. Найважливіше — це коли вся родина разом, навіть якщо вона знаходиться в небезпечних умовах чи обставинах. Інший досвід взаємодії з оточенням — дружні стосунки, пізнання світу наодинці чи навіть навмисні зустрічі з незнайомцями — все це стає на деякий час другорядним.
Ми живемо в світі тенденцій, які ми встановлюємо крізь наші прагнення та емоції. Тому простір, замкнутий коридором і ілюзорно розширений відображеннями, в якому зображена спокійна мить у колі найдорожчих — чи це не те, чого багато хто з нас бажає?