Природа, інтимність і травма: про що може розповісти виставка Катерини Лисовенко в The Naked Room
Річниця повномасштабної війни — це не тільки факт «нової реальності», але й спроби відновлення довоєнного життя. Прикладом цього стало повернення The Naked Room до Києва після року експортної роботи. Першою стала виставка Катерини Лисовенко «Гола кімната», чиї твори останнього року куратори охарактеризували як ті, які «стали для нас візуального свідоцтвами розпачу, руйнувань, воєнних злочинів та, водночас, спротиву, сили й витримки — всього того, що описує боротьбу українців із російським вторгненням».
Як можна помітити, виставка повторює назву простору, але має зовсім інші конотації, аніж ідея галереї. The Naked Room — це проєкт з доковідного й довоєнного часу, який з оптимізмом 2018 року на розвиток української мистецької індустрії, що мав на меті презентувати себе як нетиповий і нетрадиційний галерейний простір. Однак виставка «Гола кімната» вже є рефлексією саме на виклики воєнного часу, відсилаючи до «голого життя», яким вже більше року живуть всі українці».
Кураторами зазначається, що з повномасштабним вторгненням художниця змінила свій стиль, адже до нього її більше цікавив монументальний живопис, а також поєднання міфологічної і релігійної іконографії «з ідеєю постквірного способу життя, в якому люди різних гендерів, не-людські агенти та природа як суб’єкт співіснують у світі в горизонтальній взаємодії». Однак для першої експозиції у The Naked Room Лисовенко надає перевагу особистим переживанням над концепціями.
Центральний жанр цього періоду мицкині — пейзаж, що відходить від традиційних репрезентативних форм у національному живописі. Як згадують куратори, «український пейзаж» в історії візуальної, поетичної, фольклорної культури сприймається як змертвіле кліше, що має мало спільного з чутливим нервом сучасного мистецтва». Натомість, замість пасторального об’єкту споглядання Лисовенко прагне зобразити складнощі у відносинах людини й природи в умовах воєнних дій, що не завершуються тепер ані на хвилину.
Це невелика виставка, де представлені лише декілька робіт художниці — усі вони представлені без підписів і назв. Однак, придивіться уважніше до їхнього вибору й розташування. Частина експозиції — це загадкові пейзажі з сюрреалістичними поєднаннями: ліжко на піску біля моря; напівлюдина-напівптах, що біжить по землі; антропоморфна істота з розмитим обличчям, яку огортають гілки; частини оголених людських тіл, крізь які проростає листя. За технічним виконанням роботи здаються простими: в них небагато чітких силуетів і ліній, а більша увага приділена нанесеним аквареллю відтінкам і штрихам, між якими видніються білі прогалини. Усі кольори — серед яких переважно ми бачимо коричневий, зелений, бежевий і синій — нанесені в приглушених тонах і не відвертають уваги глядача від незвичних образів.
Інша половина виставки — це два портрети й дві інсталяції. На першому портреті ми бачимо чоловіка, а на другому — родину з дитиною. Їхні риси обличь максимально схематичні, а в центрі композиції знаходяться чорні-очі краплини, в яких не можна побачити відображення навколишнього світу. В них авторка повторює мотив назви виставки, адже персонажі на картинах зображені без одягу.
Інсталяції являють собою стілець зі столом, покритий скатертиною, і ліжко, де на білизну нанесені силуети листя й рослин, продовжуючи таким чином пейзаж з живопису — вихід з образного до матеріального. До робіт можна доторкнутися, відчути текстуру тканини і фарб, забезпечуючи більш тактильну, інтимну комунікацію глядача з творами. Це особливо чутливо для даного простору, де голі стіни галереї злилися з голою природою й тілами. Оголеність зазвичай має сексуалізований відтінок, але вона також може мати протилежну конотацію — асоціацію з чистотою, незайманістю, противником всього урбаністичного й технологічного. Хоча в реальності природне середовище — зокрема в Україні — вже давно не існує без людського втручання, війна остаточно порушила екосистему. Водойми забруднені паливом і уламками ракет, на розмінування ґрунтів знадобляться роки, дерева й рослини згоряють від потрапляння артилерійських снарядів. Зв’язок людини з природою також є порушеним, адже середовище, наповнене залишками озброєння, може бути смертельно небезпечним. Тож образи з картин Лисовенко — це квінтесенція втрачених спогадів і зниклих мрій про мирний відпочинок поза містом. Водночас людина й природа стають більш схожими один на одного, адже у війні вони однаково стають об’єктами, які зазнають травм і стають невинними цілями для ворога.
Але в експозиції є одна робота, яка підсумовує усе викладене художницею. Це картина, де ми бачимо відображення голої кімнати, в якій знаходиться глядач: зі столом, стільцем, ліжком і портретами в просторі. Це — дзеркало експозиції, хоча він репрезентує інтер’єр символічно, а не натуралістично. Малюнок замикає всю експозицію, вписуючи глядача в простір і частково позбавляючи його суб’єктності. Як зазначають і куратори: «Символічне зображення землі, природного середовища, скуте побутовими речами та спершу сприймається як оздоблення чийогось житлового простору. Але насправді пейзаж тут постає суб’єктом, чи не єдиною дійовою особою у можливо назавжди знелюдненій голій кімнаті».
Зрештою, експозиція залишає після себе подвійне відчуття. Плануючи відвідування, не варто очікувати побачити масштабний проєкт і тріумфальне повернення галереї до України. Однак ви не зможете заперечити увагу кураторів і художниці до розумної побудови єдиного наративу з невеликої кількості творів, і забезпечити їхню взаємодію з глядачем. Простота форм та відтінків і камерність виставки виявилися чудовим способом висловити мотиви художниці й донести їх до відвідувачів.