Одним із найпоширеніших аргументів на користь прибутку є уявлення про те, що він є результатом інноваційної або підприємницької діяльності, що творчий дух капіталіста створює новий прибуток. Ця думка зазвичай асоціюється з так званою "австрійською" школою капіталістичної економіки, але стала більш поширеною в мейнстримній економіці, особливо з 1970-х років.

У цьому виправданні прибутку є дві взаємопов’язані теми — інноваційна та підприємницька діяльність. Хоча вони й пов’язані, але відрізняються одним ключовим чином. Перша (пов’язана з Йозефом Шумпетером) сягає корінням у виробництво, тоді як друга прагне бути більш загальною. Обидва вони ґрунтуються на ідеї "відкриття", суб’єктивного процесу, за допомогою якого люди використовують свої знання для виявлення прогалин на ринку, нових продуктів або послуг чи нових засобів виробництва наявних товарів. Коли підприємці виявляють, наприклад, використання ресурсів, вони приводять ці ресурси в нове (економічне) існування. Відповідно, вони створили щось ex nihilo (з нічого) і тому мають право на відповідний прибуток за загальноприйнятим моральним принципом "було нічиє — стало моє".

У анархістів, зрозуміло, є деякі питання щодо цього аналізу. Найбільш очевидне заперечення полягає в тому, що, хоча "було нічиє — стало моє" може бути прийнятною етичною позицією на ігровому майданчику, навряд чи її можна вважати міцним підґрунтям для виправдання економічної системи, що відзначена нерівністю свободи та багатства. Ба більше, відкриття чого-небудь не дає вам права на дохід від цього. Візьмемо, наприклад, людину, яка знаходить у лісі квітку. Це саме по собі не принесе ніякого доходу. Поки квітка не зірвана і не доставлена на ринок, першовідкривач не може "отримати вигоду" з її відкриття. Якщо квітка залишається недоторканою, то вона доступна для привласнення іншими, якщо тільки не використовуються деякі засоби, щоб зупинити їх (наприклад, охорона квітки). Це означає, звичайно, обмеження потенціалу відкриття іншими, подібно до того, як держава, що забезпечує дотримання авторських прав, зупиняє незалежне відкриття тієї самої ідеї, процесу або продукту.

Як такого "відкриття" недостатньо для виправдання нетрудового доходу, оскільки ідея залишається ідеєю, поки хтось її не застосує. Щоб отримати дохід (прибуток) від відкриття, потрібно якимось чином вивести його на ринок, а за капіталізму це означає отримання коштів для інвестування в машини та робочі місця. Однак самі по собі вони нічого не роблять, і, отже, потрібно найняти робітників для виробництва розглянутих товарів. Якщо витрати на виробництво цих товарів менші за ринкову ціну, то виходить прибуток. Чи становить цей прибуток первісне "відкриття"? Навряд чи, бо без коштів ідея залишилася б не при справах. Чи представляє прибуток внесок "капіталу"? Навряд чи, бо без праці робітників робоче місце залишалося б нерухомим, а продукт — ідеєю.

Це підводить нас до наступної очевидної проблеми, а саме до того, що "підприємницька" діяльність стає безглуздою, коли вона відокремлена від володіння капіталом. Це відбувається тому, що будь-яка дія, що здійснюється в інтересах індивіда і містить "відкриття", вважається підприємницькою. Успішно шукаєте кращу роботу? Ваша нова зарплата — це підприємницький прибуток. Дійсно, успішний пошук будь-якої роботи робить заробітну плату підприємницьким прибутком.  Робітники успішно організовують і страйкують, щоб поліпшити свою зарплату та умови праці? Підприємницький акт, вища заробітна плата якого, по суті, є підприємницьким прибутком. Продавати свої акції в одній компанії й купувати інші?  Будь-які вищі дивіденди — це підприємницький прибуток. Не продаєте свої акції? Так само. Який потік доходів не можна пояснити "підприємницькою" діяльністю, якщо ми достатньо постараємося?

Інакше кажучи, термін втрачає сенс, якщо він не пов’язаний із володінням капіталом, і тому будь-яке нетривіальне поняття підприємницької діяльності вимагає приватної власності, тобто власності, яка функціонує як капітал. Це видно з аналізу того, чи створює підприємництво, не пов’язане з володінням капіталом або землею, додаткову вартість (прибуток) чи ні. Можливо, наприклад, що підприємець може отримати прибуток, купуючи дешево на одному ринку і продаючи дорого на іншому. Однак це просто перерозподіляє наявні продукти та додаткову вартість, а не створює їх. Це означає, що підприємець не створює щось із нічого, він бере щось, створене іншими, і продає його за вищою ціною, і таким чином отримує частину додаткової вартості, створеної іншими. Якби купівля дорожче і продаж дешевше були причиною додаткової вартості, то прибуток загалом був би нульовим, тому що будь-який той, хто виграв, був би порівнянний із тим, хто програв. За іронією долі, попри всі розмови про те, що йдеться про процес, цей захист підприємницького прибутку ґрунтується на тому ж етатистському баченні капіталізму, що й неокласична економіка.

Таким чином, підприємництво за своєю суттю пов’язане з нерівністю в економічній владі, причому ті, хто перебуває на вершині ринкової ієрархії, мають більше можливостей для отримання вигод від неї, ніж ті, хто перебуває внизу. Іншими словами, підприємництво, а не самостійний чинник, корениться в соціальній нерівності. Що більша власність людини, то більше вона здатна збирати та використовувати інформаційні переваги, тобто діяти як підприємець. Ба більше, здатність проявляти підприємницький дух або впроваджувати інновації обмежена класовою системою капіталізму. Щоб реалізувати нову ідею, потрібні гроші. Оскільки підприємцям надзвичайно важко діяти відповідно до можливостей, які вони спостерігали, не маючи власності, тож прибуток від інновацій просто стає ще однією винагородою за те, що вони вже багаті, або, в найкращому разі, за те, що можуть переконати багатих позичити вам гроші, очікуючи на повернення. З огляду на те, що кредит навряд чи буде надано тим, хто не має застави (а більшість людей з робітничого класу бідні на активи), підприємці майже завжди є капіталістами через соціальну нерівність. Таким чином, підприємницькі можливості доступні не всім, і тому вони нерозривно пов’язані з приватною власністю (тобто капіталом).

Таким чином, хоча абстрактне підприємництво може допомогти пояснити розподіл доходу, воно не пояснює, чому взагалі існує додаткова вартість, і не виправдовує привласнення підприємцем частини цього надлишку. Щоб пояснити, чому існує додаткова вартість і чому капіталісти можуть бути виправдані в її збереженні, ми маємо розглянути інший аспект підприємництва, інновації, оскільки він корениться в реальному виробничому процесі.

Інновації виникають для того, щоб збільшити прибуток і таким чином пережити конкуренцію з боку інших компаній. Хоча прибуток може перерозподілятися в обігу (наприклад, унаслідок олігополістичної конкуренції або інфляції), це може відбуватися лише коштом інших людей або капіталів (дивіться підрозділи С.5 і С.7). Інновація, однак, дає змогу отримувати прибуток безпосередньо від нової або збільшеної продуктивності (тобто експлуатації) праці, яку вона допускає. Це відбувається тому, що саме у виробництві створюються товари й, отже, прибуток, а інновації призводять до появи нових продуктів та/або нових методів виробництва. Нові продукти означають, що компанія може пожинати надприбутки доти, доки конкуренти не вийдуть на новий ринок і не змусять ринкову ціну впасти через конкуренцію. Нові методи виробництва дають змогу збільшити інтенсивність праці, що означає, що робітники виконують більше роботи порівняно з їхньою заробітною платою (іншими словами, вартість виробництва падає відносно ринкової ціни, що означає додатковий прибуток).

Таким чином, тоді як конкуренція забезпечує капіталістичні фірми інноваціями, інновації є засобом, за допомогою якого компанії можуть отримати перевагу на ринку. Це відбувається тому, що інновації означають, що "капіталістичний надприбуток походить із виробничого процесу… коли продуктивність праці підвищується вище за середній, то зниження витрат дає змогу фірмам отримувати вищий, ніж у середньому, прибуток від своєї продукції. Але ця форма надприбутку є лише тимчасовою і зникає знову, коли вдосконалені методи виробництва стають більш загальними" (Paul Mattick, Economics, Politics and the Age of Inflation, p. 38). Капіталісти, звісно, використовують цілу низку методів, щоб зупинити поширення нових продуктів або методів виробництва, щоб зберегти своє становище, наприклад, примусове дотримання державою прав інтелектуальної власності.

Інновації як джерело прибутку зазвичай асоціюються з економістом Йозефом Шумпетером, який описав і похвалив геній капіталізму за "творчу руйнацію", спричинену капіталістами, що впроваджують інновації, тобто запроваджують нові товари та засоби виробництва. Шумпетерівський аналіз капіталізму більш реалістичний, ніж стандартна неокласична перспектива. Він визнавав, що капіталізм характеризується економічним циклом, який, на його думку, випливає з циклів інновацій, що їх проводять капіталісти. Він також відкинув неокласичне допущення досконалої конкуренції, стверджуючи, що "впровадження нових способів виробництва і нових товарів від самого початку несумісне з досконалою (і миттєвою) конкуренцією… І справді досконала конкуренція — автоматично або внаслідок спеціальних заходів — тимчасово руйнується і завжди руйнувалася всюди, де з’являлося що-небудь нове" (Капіталізм, соціалізм і демократія).

Цей аналіз представляє картину капіталізму скоріше такою, якою вона є насправді, а не такою, якою її хотіла б бачити економіка. Однак це зовсім не означає, що його виправдання прибутку правильне, аж ніяк ні. Анархісти згодні з тим, що люди справді бачать новий потенціал і діють інноваційними способами для створення нових продуктів чи процесів. Однак це не є джерелом додаткової вартості. Це відбувається тому, що інновація стає джерелом прибутку тільки тоді, коли її фактично виробили, тобто коли робітники працювали над її створенням (у випадку нових товарів) або застосували її (у випадку нових методів виробництва). Ідея сама по собі нічого не виробляє, якщо її не застосовувати. Причина, з якої прибуток є результатом інновацій, пов’язана з тим, як організовано капіталістичну фірму, а не з якимось невіддільним аспектом інновацій.

Зрештою, підприємництво — це просто вигадлива назва для ухвалення рішень і, як таке, це трудовий дохід (праця відноситься до фізичної та розумової діяльності). Однак, як зазначалося вище, за капіталізму існує два види праці: праця виробництва і праця експлуатації. Розглядаючи підприємництво в ситуації на робочому місці, очевидно, що воно не є незалежним від володіння або управління капіталом, і тому неможливо відрізнити прибуток, отриманий від "підприємницької" діяльності, від прибутку, отриманого внаслідок повернення власності (а відтак і праці інших). Іншими словами, це праця експлуатації, і будь-який дохід від неї — просто монопольний прибуток. Це відбувається тому, що капіталіст або менеджер має монополію влади на робочому місці й, отже, може пожинати плоди, які забезпечують це привілейоване становище. У робітників можливості для підприємницької діяльності обмежені й монополізовані небагатьма можновладцями, які, вирішуючи, хто робить найбільший внесок у виробництво, як не дивно, вирішують, що це вони самі.

Це видно з того факту, що інновації в термінах нової технології використовуються для того, щоб допомогти капіталістам виграти класову війну на етапі виробництва. Оскільки мета капіталістичного виробництва — максимізація прибутків, доступних капіталістам і управлінню для контролю, з цього випливає, що капіталізм запровадить технологію, що дасть змогу витягувати з робітників більше додаткової вартості. Як стверджує Корнеліус Касторіадіс, капіталізм "не використовує соціально нейтральну технологію для капіталістичних цілей. Капіталізм створив капіталістичну технологію, яка аж ніяк не нейтральна. Справжня сутність капіталістичної технології полягає не в розвитку виробництва заради виробництва, а в підпорядкуванні й пануванні над виробниками" (Political and Social Writings, vol. 2, p. 104). Тому "інновації" (технологічне вдосконалення) можуть бути використані для збільшення влади капіталу над робочою силою, щоб гарантувати, що робітники робитимуть те, що їм кажуть. Таким чином, інновації можуть максимізувати виробництво додаткової вартості, намагаючись збільшити домінування протягом робочого дня, а також шляхом підвищення продуктивності коштом нових процесів.

Ці спроби збільшити прибуток за допомогою інновацій — ключ до капіталістичної експансії та накопичення. Як така інновація відіграє ключову роль у капіталістичній системі. Однак джерело прибутку не змінюється і залишається у праці, навичках і творчості працівників на робочому місці. Таким чином, інновації приносять прибуток, тому що праця експлуатується в процесі виробництва, а не завдяки якійсь чарівній властивості інновацій.

Тепер виникає питання, чи виправданий прибуток як винагорода для тих, хто ухвалив рішення про впровадження інновацій насамперед. Це, однак, не вдається з тієї очевидної причини, що капіталізм характеризується ієрархічною організацією виробництва. Вона влаштована так, що всі рішення ухвалюють одиниці, а більшість усунена від влади. Таким чином, твердження, що капіталісти або менеджери заслуговують свого прибутку коштом інновацій, напрошується на запитання. Прибуток, який нібито випливає з інновацій, насправді є винагородою за володіння монополією, а саме монополією на прийняття рішень на робочому місці, а не якимось реальним внеском у виробництво. Єдине, що робить менеджмент, — це вирішує, які інновації використовувати і як пожинати плоди, які вони створюють. Інакше кажучи, винагороду отримує просто через свою монополію на ухвалення рішень всередині фірми. Однак ця ієрархія існує тільки завдяки капіталізму і тому навряд чи її можна використовувати для захисту цієї системи та привласнення капіталістами додаткової вартості.

Таким чином, якщо підприємницький дух є джерелом прибутку, то ми можемо відповісти, що за капіталізму засоби здійснення цього духу монополізовані певними класами та структурами. Монополія на ухвалення рішень у руках менеджерів і босів капіталістичної фірми гарантує, що вони також монополізують винагороду за підприємництво, що її виробляє їхня робоча сила. Це, своєю чергою, зменшує можливості для інновацій, оскільки такий поділ суспільства на людей, які виконують розумову і фізичну працю, "втрачає ту саму охоту до праці й ту саму винахідливість", і за такої системи робітник "втратить розум і винахідливість" (Кропоткин, Хлеб и воля).

Ці питання мали б стати ключовою проблемою, якби підприємництво справді розглядалося як єдине джерело прибутку. Однак такі питання, як управлінська влада, рідко, якщо взагалі коли-небудь, обговорюються австрійською школою. Хоча вона гучно виступає проти державних обмежень на підприємницьку діяльність, обмеження щодо босів і менеджменту завжди захищаються (якщо взагалі згадуються). Так само вона стверджує, що державне втручання (скажімо, антимонопольне законодавство) може тільки зашкодити споживачам, оскільки воно має тенденцію перешкоджати підприємницькій діяльності, але ігнорує обмеження на підприємництво, які накладає нерівність, ієрархічна структура капіталістичного робочого місця та негативні наслідки як для окремих людей, так і для їхнього розвитку (як було обговорено в розділі B.1.1).

Це, ми повинні підкреслити, є ключовою проблемою ідеї про те, що інновації є коренем додаткової вартості. Вона фокусує увагу на вершині капіталістичної ієрархії, на лідерах бізнесу. Це означає, що вони, начальники, створюють "багатство" і без них нічого не буде зроблено. Наприклад, провідний "австрійський" економіст Ізраель Кірцнер говорить про "обов’язково неподільного підприємця", який "несе відповідальність за весь продукт; внесок чинників виробництва, бувши без підприємницької складової, не має відношення до займаної етичної позиції" ("Producer, Entrepreneur, and the Right to Property", pp. 185-199, Perception, Opportunity, and Profit, p. 195). Робоча сила — це частина "факторів виробництва", які вважаються такими, що "не мають відношення до справи". Він цитує економіста Френка Найта, щоб підкріпити цей аналіз тим, що підприємець винятково створює багатство і, отже, заслуговує на свій прибуток:

"За системи підприємництва особливий соціальний клас, підприємці, керують господарською діяльністю: вони є в строгому сенсі виробниками, тоді як величезна маса населення просто надає їм продуктивні послуги, надаючи в розпорядження цього класу свою особистість і свою власність" (цит. за: Kirzner, там же, p. 189).

Якщо, як підкреслює Хомський, капіталістична фірма організована по-фашистськи, то "підприємницький" захист прибутку — це її ідеологія, її "Führerprinzip" (німецькою "принцип лідера"). Ця ідеологія розглядає кожну організацію як ієрархію лідерів, де кожен лідер (Führer, німецькою мовою) несе абсолютну відповідальність у своїй галузі, вимагає абсолютної покори від тих, хто нижче за нього, і відповідає тільки перед своїми начальниками. Цю ідеологію найганебнішим чином взяв на озброєння фашизм, але її коріння лежить у військових організаціях, які продовжують використовувати подібну структуру влади та сьогодні.

Зазвичай захисники капіталізму протиставляють радості "індивідуалізму" злу "колективізму", за якого індивід зливається з групою або колективом і змушений працювати на благо групи. Проте, коли йдеться про капіталістичну промисловість, вони наголошують на здібностях людей на вершині компанії, власника, підприємця, і ставляться як до не людей до тих, хто виконує фактичну роботу (та ігнорують цілком реальне підпорядкування тих, хто нижче за ієрархією). Підприємець вважається рушійною силою ринкового процесу, а організації та люди, якими вони керують, ігноруються, і це призводить до того, що складається враження, немовби досягнення фірми є особистими досягненнями капіталістів, немовби їхні підлеглі — просто інструменти, що мало чим відрізняються від машин, на яких вони працюють.

Іронія цього аргументу полягає в тому, що якби він був правильним, то економіка зупинилася б (ми детальніше обговорюємо це в нашій критиці викривальної промови Енгельса проти анархізму "Про авторитет" у розділі H.4.4). Вона оголює явну суперечність всередині капіталізму. Тоді як прихильники підприємництва стверджують, що підприємець є єдиним реальним виробником багатства в суспільстві, факт полягає в тому, що заповзятливість робочої сили потрібна для реалізації рішень, ухвалених босами. Без цього неусвідомленого внеску підприємець був би безсилий. Кропоткін визнавав цей факт, коли говорив про робітників, які "додавали до первісного винаходу" невеликі надбавки та внески, "без яких найплідніша ідея залишається безплідною". Сама ідея також не виникає з нічого, оскільки "кожен новий винахід є синтезом, тобто зведенням винаходів, що передували йому" (Там же). Таким чином висловився Корнеліус Касторіадіс:

"Капіталістична організація виробництва глибоко суперечлива… Вона претендує на те, щоб звести працівника до обмеженого і певного набору завдань, але водночас вона зобов’язана покладатися на універсальні здібності, які він розвиває як залежно від ситуації, в яку його поставили, так і на противагу їй… Виробництво може бути здійснене лише остільки, оскільки робітник сам організовує свою роботу і виходить за межі своєї теоретичної ролі чистого і простого виконавця" (Political and Social Writings, vol. 2, p. 181).

Ба більше, така ієрархічна організація не може не генерувати розтрачений потенціал. Більшість інновацій — це сукупний ефект безлічі поступових поліпшень процесу, і люди, найкваліфікованіші для виявлення можливостей для таких поліпшень, очевидно, є учасниками процесу. В ієрархічній капіталістичній фірмі ті, хто найбільшою мірою усвідомлює, що може підвищити ефективність, мають найменшу владу щось із цим зробити. Вони також мають найменший стимул, бо будь-яке підвищення продуктивності внаслідок їхніх поліпшень майже завжди збагатить їхніх босів та інвесторів, а не їх самих. Дійсно, будь-який прибуток може обернутися звільненнями, різким зростанням цін на акції, а вище керівництво отримає величезний бонус за "скорочення витрат". Який робітник при здоровому глузді піде на те, щоб допомогти своєму найлютішому ворогові? Таким чином, капіталізм перешкоджає інноваціям:

"Капіталізм ділить суспільство на вузький прошарок директорів (чия функція — все вирішувати й організовувати) і переважну більшість населення, яка зводиться до виконання (виконання) рішень, ухвалюваних цими директорами. Саме тому більшість людей сприймають своє власне життя як щось чуже їм… Безглуздо намагатися організувати людей… начебто вони були всього лише предметами… У реальному житті капіталізм змушений спиратися на здатність людей до самоорганізації, на індивідуальну і колективну творчість виробників. Без використання цих здібностей система не проживе й дня. Але вся "офіційна" організація сучасного суспільства як ігнорує, так і прагне максимально придушити ці здібності. Результат — не тільки величезні втрати через невикористані потужності. Система робить більше: вона неминуче породжує опозицію, боротьбу проти неї з боку тих, кому вона прагне нав’язати себе… Кінцевим результатом є не тільки марнотратство, а й вічний конфлікт" (Castoriadis, там же, p. 93).

Тоді як робітники виробляють продукт і ухвалюють підприємницькі рішення щодня перед обличчям опозиції ієрархії компанії, вигоди від цих рішень монополізовані тими небагатьма, хто бере всю славу на себе. Тепер виникає запитання: чому капіталісти та менеджери повинні мати монополію на владу і прибуток, коли на практиці вони не мають і не можуть мати монополії на підприємливість на робочому місці? Якщо продукція на робочому місці є результатом спільної розумової та фізичної активності (заповзятливості) всіх працівників, то немає жодних підстав для монополізації продукту або "інновацій" (тобто сили ухвалення рішень), щоб бути монополізованим небагатьма.

Ми повинні також підкреслити, що сама інновація є формою праці — розумової праці. Справді, у багатьох компаній є дослідницькі та дослідно-конструкторські групи, в яких працівникам платять за те, щоб вони генерували нові та інноваційні ідеї для своїх роботодавців. Це означає, що інновації взагалі не пов’язані з власністю. У більшості сучасних галузей промисловості, як визнавав сам Шумпетер, інновації та технічний прогрес перебувають у керівництві "колективів висококваліфікованих спеціалістів, які видають те, що вимагається, і примушують це щось працювати передбачуваним чином", і тому "на зміну особистості приходять бюро та комісії". Це означало, що "провідна людина… дедалі більше перетворюється на звичайного службовця — і перестає бути незамінною" (Там же). І ми повинні також зазначити, що багато нових інновацій походять від людей, які поєднують розумову і фізичну працю поза капіталістичними компаніями. З огляду на це, важко стверджувати, що прибуток є результатом інновацій кількох виняткових людей, а не робітників, коли інновації, а також те, що їх розробили або виробили робітники, самі створюються їхнім колективом.

Таким чином, "інновації" та "підприємництво" не обмежуються кількома великими людьми, а скоріше існують у всіх нас. У той час як мало хто може нині монополізувати "підприємництво" для своєї власної вигоди, економіка не повинна працювати таким чином. Ухвалення рішень не обов’язково має бути централізованим у кількох руках. Пересічні працівники можуть самостійно управляти своєю виробничою діяльністю, впроваджувати інновації та ухвалювати рішення для задоволення соціальних та індивідуальних потреб (тобто практикувати "підприємництво"). Це можна побачити з різних експериментів з контролю над робітниками, де підвищення рівності на робочому місці фактично підвищує продуктивність та інновації. Як показують ці експерименти, робітники, коли їм надається така можливість, можуть розвивати численні "хороші ідеї" і, що не менш важливо, виробляти їх. З іншого боку, капіталіст, що володіє "хорошою ідеєю", був би безсилий реалізувати її без робітників, і саме цей факт показує, що інновації самі по собі не є джерелом додаткової вартості.

Таким чином, на відміну від багатьох капіталістичних апологетів, інновація не є монополією елітного класу людей. Вона є частиною кожного з нас, хоча необхідне соціальне середовище, необхідне для її виховання та розвитку, зруйноване авторитарними робітничими місцями капіталізму та наслідками нерівності багатства і влади в суспільстві загалом. Якщо робітники справді не здатні до інновацій, то будь-яке зрушення в бік посилення контролю над виробництвом з боку робітників має призвести до зниження продуктивності. Однак насправді виявляється якраз зворотне: продуктивність різко зросла, коли звичайним людям дали шанс застосувати свої навички й таланти, в якому їм зазвичай відмовляли. Вони виявляють ту винахідливість і творчий підхід, які люди природним чином вносять у складну ситуацію — якщо їм це дозволено, якщо вони є учасниками, а не слугами чи підлеглими.

Фактично, існує "зростальний обсяг емпіричної літератури, яка загалом підтримує твердження про економічну ефективність фірми, керованої працею. Більша частина цієї літератури присвячена продуктивності, часто виявляючи, що вона позитивно корелює зі збільшенням рівня участі… Дослідження, що охоплюють ширше коло питань, ніж суто економічні, так само як правило, підтримують твердження про ефективність фірм, керованих працею і контрольованих працівниками… Крім того, дослідження, в яких порівнюються економічні переваги груп традиційних і контрольованих працівниками форм, вказують на вищі показники останніх" (Christopher Eaton Gunn, Workers' Self-Management in the United States, pp. 42-3). Це підтверджує Девід Ноубл, який вказує, що "своє корисливе твердження", що "централізована управлінська влада є ключем до продуктивності", "спростовується майже кожним соціологічним дослідженням праці" (Progress without People, p. 65).

Під час іспанської революції 1936-1939 років робітники самостійно управляли багатьма заводами, дотримуючись принципів демократії участі. Продуктивність праці та інновації в іспанських колективах були винятково високими (особливо з огляду на складну економічну та політичну ситуацію, в якій вони перебували). Як зазначає Хосе Пейратс, промисловість "трансформувалася згори донизу… були здійснені подвиги, сповнені значущістю для людей, які завжди прагнули заперечувати реальність багатства народних ініціатив, розкритих революціями". Робітники робили пропозиції й представляли нові винаходи, "пропонуючи продукт своїх відкриттів, геніальності або уяви" (The CNT in the Spanish Revolution, vol. 2, p. 86).

Хороший приклад — металообробна промисловість. Як зазначає Августин Сухі, на початку Громадянської війни металургійна промисловість Каталонії була "дуже слабо розвинена". Проте протягом кількох місяців каталонські металурги відновили промисловість з нуля, перетворивши заводи на виробництво військових матеріалів для антифашистських військ. За кілька днів після революції 19 липня автомобільна компанія Hispano-Suiza вже була перетворена на виробництво броньованих автомобілів, машин швидкої допомоги, зброї та боєприпасів для фронту бойових дій. "Експерти були воістину вражені, — пише Сухі, — майстерністю робітників у створенні нових машин для виробництва зброї та боєприпасів. Далеко не всі машини були імпортовані. За короткий час було побудовано двісті різних гідравлічних пресів тиском до 250 тонн, сто сімдесят вісім обертових токарних верстатів, сотні фрезерних і розточувальних верстатів" (The Anarchist Collectives: Workers' Self-management in the Spanish Revolution, 1936-1939, Sam Dolgoff (ed.), p. 96).

Так само до липневої революції в Іспанії практично не було оптичної промисловості, тільки окремі розрізнені майстерні. Після революції дрібні майстерні були добровільно перетворені на виробничі колективи. "Найбільшим нововведенням, — пише Сухі, — стало будівництво нового заводу оптичних апаратів і приладів. Вся робота фінансувалася коштом добровільних внесків робітників. За короткий час завод випустив театральні біноклі, телеметри, біноклі, геодезичні прилади, промислові скляні вироби різних кольорів і деякі наукові прилади. Тут же виробляли й ремонтували оптичне обладнання для бойових фронтів… Те, що не вдалося зробити приватним капіталістам, було досягнуто завдяки творчому потенціалу членів Спілки оптичних робітників НКТ" (Там же, pp. 98-99).

Останнім часом позитивний вплив робітничого контролю переконливо підтвердили дослідження кооперативів Мондрагона в Іспанії, де робітники беруть демократичну участь в ухваленні виробничих рішень і заохочуються до інновацій. Як зазначає Джордж Беннелло, "продуктивність Мондрагона дуже висока — вища, ніж у його капіталістичних побратимів. Ефективність, вимірювана як відношення використовуваних ресурсів — капіталу і праці — до продукції, що випускається, набагато вища, ніж на порівнянних капіталістичних фабриках" ("The Challenge of Mondragon", Reinventing Anarchy, Again, p. 216).

Приклад Lucas Aerospace у 1970-х роках добре показує творчий потенціал, що чекає на своє використання і витрачається даремно через капіталізм. Зіткнувшись із масовими скороченнями робочих місць і реструктуризацією, робітники та їхні цехові керівники SSCC 1976 року запропонували альтернативний корпоративний план керівництву Lucas. Він був результатом дворічного планування і дебатів серед працівників Lucas. У його складанні були залучені всі — від профспілкових інженерів до техніків, виробничих робітників і секретарів. Він ґрунтувався на докладній інформації про машини та обладнання, якими володіли всі сайти Lucas, а також про тип навичок, які були в компанії. Робітники самі проєктували вироби, використовуючи свій власний досвід роботи та життя. Хоча головною метою плану було запобігти запланованому Lucas скороченню робочих місць, він являв собою бачення кращого світу, стверджуючи, що концентрація на військових товарах і ринках не є найкращим використанням ресурсів і сама по собі небажана. Він стверджував, що якщо Lucas відвернеться від військового виробництва, то зможе вийти на ринки соціально корисних товарів (наприклад, медичного обладнання), де в нього вже є певний досвід і продажі. Керівництво не було зацікавлене, воно повинно було "керувати" Lucas і вирішувати, де будуть використовуватися його ресурси, включно з 18 000 осіб, які працюють там. Керівництво було більш ніж щасливе позбавити працівників права голосу в такому фундаментальному питанні, оскільки реалізація ідей робітників показала б, наскільки непотрібними вони, боси, були насправді. 

Ще один приклад розтрачених даремно інновацій робітників дає американська автомобільна промисловість. У 1960-х роках Волтер Рейтер, президент United Auto Workers (UAW), запропонував Джонсону Вайтгаусу, щоб уряд допоміг американським автомобільним компаніям виробляти невеликі автомобілі, конкуруючи з Volkswagen, який мав феноменальний успіх на американському ринку. Не дивно, що проєкт провалився, оскільки керівники автомобільних компаній не виявили до нього інтересу. У 1970-х роках вищі ціни на бензин призвели до того, що американські покупці обрали невеликі автомобілі, а великі американські виробники опинилися захопленими зненацька. Це дало змогу Toyota, Honda та іншим азійським автомобільним компаніям закріпитися на американському ринку. Не дивно, що в проблемах галузі звинувачували опір профспілок і робочої сили, хоча насправді саме боси, а не профспілки, були сліпі до потенційної ринкової ніші та конкурентних викликів галузі.

Таким чином, самоврядування робітників аж ніяк не загрожує інноваціям, а лише посилює їх і, що важливіше, спрямовує на поліпшення якості життя для всіх, а не на збільшення прибутків небагатьох (цей аспект анархістського суспільства буде більш детально розглянуто в розділі I). Це не дивно, оскільки наділення меншості управлінськими повноваженнями й ухвалення рішення про те, що решта мають бути гвинтиками, призводить до масової втрати соціальної ініціативи та драйву. Крім того, дивіться глави J.5.10, J.5.11 і J.5.12 для отримання додаткової інформації про те, чому анархісти підтримують самоврядування і чому, попри його вищу ефективність і продуктивність, капіталістичний ринок виступатиме проти нього.

Таким чином, капіталістична ієрархія робочих місць фактично перешкоджає інноваціям та ефективності, а не заохочує їх. Захищати прибуток, апелюючи до інновацій, за таких обставин глибоко іронічно. Мало того, що вона зрештою просто виправдовує прибуток з погляду монопольної влади (тобто ієрархічного ухвалення рішень, що винагороджує себе), ця влада також марнує величезну кількість потенційних інновацій у суспільстві — а саме ідеї та досвід робочої сили, виключені з процесу ухвалення рішень. З огляду на те, що влада породжує опір, капіталізм гарантує, що "творчі здібності [робітників], які не можуть бути використані в ім’я соціального порядку, що відкидає їх (і який вони відкидають), тепер використовуються проти цього соціального порядку", і тому "праця за капіталізму" є "вічним марнуванням творчих здібностей та постійною боротьбою між робітником і його власною діяльністю" (Castoriadis, там же, p. 93 and p. 94).

Таким чином, замість того, щоб служити виправданням капіталістичного отримання прибутку (і нерівності, яку воно породжує), інновації йдуть у розріз із капіталізмом. Інновації найкраще процвітають за свободи, і це вказує на лібертарний соціалізм і самоврядування трудящих. За наявності такої можливості робітники можуть самі керувати своєю роботою, що призводить до зростання інновацій і продуктивності праці, і це свідчить про те, що капіталістична монополія на ухвалення рішень перешкоджає і тому, і іншому. Це не дивно, оскільки тільки рівність може максимізувати свободу, і тому робочий контроль (а не капіталістична влада) є ключем до інновацій. Тільки ті, хто плутають свободу з гнітом найманої праці, будуть здивовані цим.

Переклад для каналу Анархізм українською.