"Високий блондин у чорному черевику": у полоні прихованого бажання
«Високий блондин у чорному черевику» Іва Робера занурює глядача у конфліктний світ прихованого бажання і латентної гомосексуальності. Від самого початку фільму відбувається розстановка сил: полковник Тулуз — очільник французької контррозвідки — потрапляє в скандал через підставну операцію в США, сплановану проти нього його заступником Міланом з метою обійняти цю посаду. Полковник викликає до себе агента Перраша, щоб разом вирішити, як вибратися із ситуації та викрити зрадника.
Служба контррозвідки — символічний образ латентної гомосексуальності, де кожен агент — чоловік, який пригнічує свою орієнтацію. Тулуз — центр цього простору і найяскравіший його представник. Полковник має на робочому столі статуетку чоловічого торса, яку постійно погладжує під час розмови з підлеглим. Уся квартира персонажа заставлена кітчевими античними скульптурами, він має доволі близькі стосунки зі своєю матір«ю, у дитинстві полюбляв вдягатися в жіночий одяг (про що згадується у другій частині комедії). Припустимо, що непрості стосунки пов»язують Тулуза і з Міланом, якого перший постійно називає «милим». Не дарма мати полковника під час обіду з ним так здивувалася, що син цього разу не привітав свого друга з днем народження. Судячи з усього, Мілан, який старіє, перестає цікавити свого начальника (і тому той переключається на агента Перраша). З ревнощів він пасивно-агресивно влаштовує маніпуляцію, щоб знову привернути до себе увагу, а якщо ні — то просто посісти місце, за якого так само зможе мати владу над молодими чоловіками.
Викликавши до себе додому Перраша, Тулуз показує йому розставлених всюди помічниками Мілана жучків для прослуховування і виводить агента на балкон, увімкнувши водночас у кімнаті заготовлений заздалегідь запис, де вони обговорюють його зустріч із мамою (що свідчить про повсякденність і постійність таких зустрічей і підтверджує тезу про залежність від матері). Таким чином, Тулуз намагається й надалі навіювати Мілану свою байдужість, але водночас на балконі те саме він робить і з гостем, коли під час обговорення полковник раз у раз відволікається на чоловіків, що тренуються на стадіоні, і занепокоєно наголошує на тому, що один із них може застудитися. Близькість Тулуза і Перраша — фікція, начальник тримає агента на дистанції. Це — частина задуманої ним операції. Її продовження — пошук Перрашем в аеропорту Орлі простої людини, щоб видати її за таємного агента, запрошеного для викриття Мілана.
В Орлі Перраш, спираючись на свої приховані вподобання, помічає цікавого собі чоловіка і робить його обранцем операції. Ним виявляється скрипаль Франсуа Перрен у виконанні П'єра Рішара. Крім явної симпатії (Перраш упродовж усього фільму намагатиметься врятувати Перрена, в цьому контексті особливо цікаве співзвуччя їхніх прізвищ), вибір агента обумовлений і прагненням зачепити свого начальника. На запитання Тулуза «чому Перрен?» підлеглий відповідає: «Там був блакитноокий брюнет (зовнішність полковника), але я вибрав високого блондина». На що пролунала характерна аб'юзивна конструкція, що ставить під сумнів маскулінність співрозмовника і його місце в чоловічому колективі: «Чи не занадто це сентиментально? Може вам краще стати поетом?»
Перейдемо тепер до головного героя комедії. Франсуа Перрен — бісексуал, провідний скрипаль філармонії, незграбний і несоціальний чоловік, який має явні проблеми з усвідомленням як власних кордонів, так і сексуальної орієнтації. Герой рано позбавляється цноти зі зрілою черницею. Травмувальний досвід згодом зумовлює сприйняття зв«язку з жінкою як чогось недоступного і такого, що зберігається в таємниці. Саме тому він обирає сексуальною партнеркою Поллет — дружину свого найкращого друга Моріса. Перебуваючи в центрі оркестру і чоловічої уваги, Франсуа не може собі дозволити відкрито зізнатися в тому, що може бути як з чоловіками, так і з жінками. Тут спливає і болюча тема біфобії всередині гей-спільноти. Перрен боїться втратити місце в колективі. При цьому сам колектив намагається утримати чоловіка у своєму колі (полоні?), що часом виражається абсолютно буквально: товариші по оркестру прибивають до підлоги черевики героя (перегородження шляху самовизначення особистості). Тож Франсуа взуває черевики різних кольорів, що також своєрідно утверджує його в бісексуальності. Однак і сам герой не поспішає до розв»язання своїх ментальних проблем, на що вказує його боязнь стоматолога. Замість запланованого походу до лікаря Перрен вирушає на самоті годувати качок.
Важливими є і показані у фільмі взаємини між Франсуа та його другом. Сексуальне життя Моріса з Поллет імпотентне. Усю активну частину життя він проводить із Франсуа, якого намагається підпорядкувати і зробити своєю обслуговуючою жертвою (постійні токсичні жарти, поради, перебивання). Однак зв'язок чоловіків приречений. Цікавим є епізод із їздою персонажів на велосипедах. У Перрена неодноразово спускає колесо: неможливість досягти остаточної ерекції. Незважаючи на це, Моріс не в змозі уявити друга з кимось ще під час сексу. Коли він випадково натрапляє на фургон із прослуховуванням і вловлює запис інтимної розмови між Франсуа і Поллет, то знаходить це абсолютно абсурдним і неможливим.
Сексуальний зв'язок із жінкою в описаній вище латентній спільноті видається фарсом (як у випадку з Поллет) або навмисною виставою (у випадку з агенткою Крістін, яку приставили стежити за Перреном).
Випадок із Крістін особливо цікавий. Жінка за вказівкою Мілана заманює до себе головного героя, щоб отримати необхідну для начальника інформацію. Але водночас тут вгадується і поширений у
Але повернемося до Крістін. Вдома у жінки — у процесі знайомства і зваблювання — Франсуа дістає зі стіни волинку і намагається зіграти на ній. Герой насилу наповнює повітрям інструмент, після чого втрачає керування над ним — одна з трубок під тиском повітря б'є чоловіка в ніс і викликає кровотечу (сцена співзвучна сцені з велосипедною шиною). Ерекцію досягнуто, проте Франсуа не здатний впоратися зі своїм фалосом (на це вказує також і цигарка, що впала в його штани). Він абсолютно в новій для себе ситуації, яка не вимагає від нього приховувати статевий зв'язок і відчувати можливість бути покараним. При цьому і для агентки Крістін ситуація виявляється новою, адже вона усвідомлює, що перед нею не агент, а випадкова людина, і це дає їй змогу перестати імітувати і справді отримати задоволення від того, що відбувається, нарешті провівши кордон між службою та особистим життям.
Те ж саме можна сказати і про Тулуза з Перрашем. Наприкінці другої частини дилогії, інсценуючи власну (ритуальну) смерть, полковник так само проводить межу і впритул підходить до усвідомлення своїх бажань: він по-дружньому обіймає Перраша, називаючи його милим, і пропонує разом вирушити в Орлі. Ситуація нібито відмотується назад, і тепер Перраш в аеропорту може зробити вибір на користь блакитноокого брюнета.