Петренко Влад. Вірші.

***

вже  минуло Різдво

і перше

і друге

і третє

спорожніли церкви

костели та кірхи

люди розійшлися по теплих хатах

розбирати ялинки

складати іграшки по коробках та скринях

чудеса відкладають на наступну зиму

календар відриваю і немає року

вже час повертатись в контори

в цехи

на робочі місця

за парти

вже Янус обернувся лицем до весни

а значить рано чи пізно зберешся в дорогу

сходинками на схід

підеш за водою або вогнем

хоча і місцевого тут вдосталь

кому смерть

а кому дітей хрестити

крижана у полонці вода

Донець,

Йордан

а так все теж

і нічого не змінилось зовсім 

села

міста

загалом пустеля

але якщо вогник світить в ночі то він вартий мандрівки

гарячими слідами

засніженими степами

які тануть і тліють 

***

пів ночі мені снилась північ

ялинки стирчали списами над м’якими болотами

під жорстким і низьким небом

пів ночі мені снилась північ

круглокамінна наче душа потопельника

холодна як кришталик снігу

пів ночі мені снилась північ

що перетікала в південь

так наче молоде вино переливають у старі міхи 

***

з думками про Д. Б

коли  стою тут

перед заґратованими вікнами

я непевний того яка зараз пора року

адже попереду я бачу лише погано пофарбовану стіну

я не певний котра зараз година

адже в цій кімнаті завжди панують сутінки

я непевний у тому чи всі мої листи дійдуть до всіх тих кого люблю

до батька з його хворобами

до матері з її хатніми справами

до сестри яка любить мене більш за всіх

до коханої  яка вірить в мене більше ніж я вірю в себе

я не певний у книгах які продовжую читати аж поки не заболять очі

(можливо крім однієї збірки наймогутнішої поезії на світі торкатись якої означає не аби яку сміливість)

але інколи я сумніваюсь

і тоді я відчуваю себе дуже самотнім

самотнім у своєму тілі

що обважніло від постійної вологості стін

від сирості власних думок

минає доба

потім ще одна

потім ще і ще

всі мої справи відкладаються на невизначений строк

всі мої перспективи не ясні

одні янголи охоронці змінюють інших

я чую як вони гучно доповідають головному

і найбільш відповідальному

хтось же має стерегти мою самотність

для того щоб я дописав цього вірша до кінця       

***

Дивись!

Ранок рожевий здіймається над полями ще не відступив нічний холод

і пара іде з рота

поки сонце не встало можна поміркувати про юність і старість землі

чорної

жирної

бичачої землі що реве від утоми

дальні дерева посохли

так злазить шкіра стара

щоб із часом зарости знову

дивись на дорогу вздовж межі

вона губиться в обрії

чуєш як надривається рання пташка?

бачиш голови кам’яні на підставках?

ось Сократ любомудрий

Платон обважнілий думками

ось Данте увінчаний славою

ось Петрарка

скільки голів населяють поле

а скільки скалок яких не склеїш

голови

голови

голови

голоси

голоси

голоси

скільки їх для свободи потрібно?

на тарілях й на тумбах    

***

падолист скінчився

не для гербарію тягнеться моя рука до висохлого листа

не для того щоб звинуватити погоду

синоптиків

або злу долю

ідуть стада

низькою травою

не зупиняючись ні на мить

дихаючи передчуттям близькості дому

наближається  час у якому ґрунти стають на диби

не варто гладити їх проти шерсті

чинити опір часам

плисти проти течії

тонути в брудній ріці

лицарі  перед лицем смерті всього лише злякані діти

останній батьківський похід у довгу зиму 

один із сином на плечах

інший з янголом за плечима

вони не пережили ігри у війну

залишившись на полі боя

в піску

перед космосом

у якому зірки шикуються у ряди

***

Війна

1

Після вибуху квартал глухне

з оглушеного клену облетіло листя

контужені стіни зблідніли від страху

життя причаїлося до завтра

2

залізна дорога робила напівколо перед великим містом

щойно минув теплий весняний дощик

і вологі платформи  вкрилися плямами калюж

ще холодний вітер зриває абрикосовий квіт

люди вийшовши з вагонів палять і про щось мовчать

поїзд їде далі

але не вертається назад

3

вечорами не в усіх квартирах вмикається світло

в коридорах порожньо

на сходах темно

навіть серця не чути

4

опускаючись на дно ліжка

знаходишся в оточенні предметів

я не встигаю про щось подумати

як засинаю      

***

В музеї скла

тонка рука

тонкий папір

ще тонше скло часів

/

легкі червоні й злоті

висіли у повітрі вітражі

/

стікали вниз широкі дзеркала

стояли по кутах

зелені та прямі пляшки

/

і крихти на підлозі

і пил на вікнах

тут всяке скло

одне ламай як шоколад

а інше пробуючи на смак

я розкусив

як орган ніжний луснув глек скляний

і в шкірі скла нитки

не дочекавшись лікаря

я тут приліг

між скла

що швидко потемніло

від ваги

і темноти і глухоти

***

№ 2

човник не пам’яті гойдається і повільно щезає в хвилях

назріває діра

вона глибшає — темрява ширшає

над порогом не подам руку

не витримаю твого погляду

опущу очі додолу

я за пам’яттю впізнаю твоє лице

загублене

розгублене

губи стерті о рельєф

що було то минуло

овал

світиться та щезає

залишається контур на камені

а потім і він зникає 

***

зелене полотно на якому виростають рожеві троянди

моя бабуся любила цю хустку і вдягала її на свята

троянди пахнуть ліками

серце інколи не знає про що болить

воно стискається перед простим пейзажем за вікном

перед березами

\пити сльози\

щастя або горе розмотується наче клубок ниток

\навіть не знаєш де кінець де початок\

троянди червоніють чорніють

заростають зеленим кольором твоїх очей

жити життя

витягнувши жало жалості до себе

поволі берез зберігаючи речі повні любові